Українські волейболісти, яких завербувала Росія

Головна несподіванка чемпіонату Європи з волейболу, що завершився минулого тижня, успішний виступ чоловічої збірної України. Команда під керівництвом латвійського спеціаліста Угіса Крастіньша дісталася 1/4 фіналу, вибивши перед тим господарів турніру – міцну збірну Бельгії і ледь не створивши сенсацію в матчі проти збірної Сербії (програли 2:3).

Виступ збірної, зважаючи на стан волейболу в Україні, можна вважати надзвичайно успішним. Проте, якби національній команді вдалося зібрати усіх найсильніших вихованців, то такий результат вважався би провалом, адже в нашій країні народилися і отримали волейбольну освіту чимало майбутніх зірок. От тільки більшість з них свого часу переїхали до РФ, отримали російське громадянство і захищали кольори тієї країни. Попереднє керівництво Федерації волейболу з кінця 90-х і протягом 2000-х поставило на рейки «торгівлю людьми». Усі перспективні юніори і молодь за потурання спортивних чиновників переїздили по східного сусіда і зазвичай в максимально короткі строки отримували громадянство. А працівники федерації – за те, що не заважали цьому процесу і виконували роль скаутів для клубів РФ – щедрі комісійні.

Нове керівництво ФВУ допомагає українцям працевлаштуватися в Європі, де від гравців не вимагають міняти паспорт. Натомість переходи до РФ блокуються дозволеним міжнародними правилами 3-річним карантином (волейболісти не може виступати протягом цього періоду за нову для себе збірну). Як наслідок – перший, починаючи з середини 90-х успіх збірної України. І можна лише фантазувати, як би виглядала наша команда в оптимальному складі.

Початок

В совєтський період чимало українців виступало за російські команди і після розвалу СРСР, більшість з них автоматично опинилися громадянами іншої країни. Почалося все з Дмитра Фомина. Уродженець Севастополя займався волейболом в рідному місті, а професійну кар’єру розпочав у складі київського «Локомотива». Було це наприкінці 80-х. Згодом транзитом через московський ЦСКА Фомин 11 сезонів відіграв в найсильнішому європейському чемпіонаті – в Італії (3 титули чемпіона країни і 4 виграні Кубки чемпіонів). Паралельно, починаючи з 1993 року виступав за збірну Росії. Був призером чемпіонату Європи і найкращим атакуючим волейболістом Світової ліги.

До 16 років в полтавській ДЮСШ займався уродженець міста Узин Київської області Андрій Кузнецов. Він встиг виграти останні 6 золотих медалей чемпіонату СРСР (1985-1991), переїхати до Італії, зіграти за збірну світу і зробити вибір на користь збірної РФ. З нею ставав призером чемпіонату Європи. В 28 років (наприкінці 1994-го) загинув у автокатастрофі в Італії.

З незалежної України

Якщо Фомин та Кузнецов не встигли пограти в чемпіонату України, то наступні наші зірки переходили вже в статусі громадян і волейболістів незалежної країни. Харків’янин Руслан Яковлев з 16 до 19 років грав за місцеві «Локомотив» та «Юракадемію» і навіть в 1994 році встиг стати чемпіоном України і дебютувати за українську молодіжну збірну. Але в російському Бєлгороді йому пообіцяли не лише громадянство і збірну, а й автоматичне зарахування на 3-й курс юридичного факультету місцевого університету. В складі «Бєлогорья» Яковлев двічі ставав чемпіоном РФ, а з новою збірною – переможцем Світової ліги та срібним призером чемпіонату світу і Олімпійських ігор. Нині він працює помічником головного тренера збірної Росії.

Олександр Косарев народився в Рівному і до 1997 року грав за тернопільське «Надзбруччя» в чемпіонаті України. Команда не виблискувала (найвище досягнення – 7 місце в чемпіонаті з 12 команд), але спортсмен явно виділявся. І отримав квиток до все того ж Бєлгорода. Наступного року він вже мав російський паспорт, а у 1999-му провів першу гру за нову країну. Косарев – двічі бронзовий призер Олімпійських ігор, переможець Світової ліги, триразовий переможець Ліги чемпіонів. Нині – тренує «Бєлогорьє», в якому провів майже усю кар’єру.

Шлях Володимира Мельника схожий на той, що пройшов Яковлев: місце народження – Харків, виступи за місцеві клуби і пропозиція перевестися з другого курсу Харківської національного університету внутрішніх справ України відразу на 2-й курс Бєлгородської академії МВС РФ. Ну, і місце в складі «Бєлогорья». Втім, до збірної РФ ексукраїнець доріс лише через 7 років – в 2005-му. І відразу ж став срібним призером чемпіонату Європи.

Чотири на літеру П

Влітку 1998 року збірна України з волейболу завоювала срібло на Всесвітніх юнацьких іграх, які проходили у Москві. Можливо, тоді й помітили полтавчанина Максима Пантелеймоненка. Після того 6 років догравальник провів в харківській «Юракадемії», ще два в маріупольському «Маркохімі», виграв три Кубки України і два звання кращого гравця чемпіонату України (2006, 2007). Брав участь в юнацьких та молодіжних чемпіонатах Європи та світу (1997-2000) і навіть зіграв за першу збірну на чемпіонаті Європи-2005. До Росії переїздив після сезону в Японії і в 28 років отримав російське громадянство. Разом зі званням кращого нападника чемпіонату РФ. Втім, зі збірними не склалося: до української з чужим паспортом кликати вже не можна було, а з російською Пантелеймоненко лише потренувався перед Світової лігою в 2011 році, але до заявки на турнір так і не потрапив і жодного офіційного матчу не зіграв. Нині 38-річний волейболісти грає в чемпіонаті Італії за «П’яченцу».

Одноліток Пантелеймоненка – Семен Полтавський. Син гравця збірної СРСР почав займатися волейболом в одеській ДЮСШ. Але до сусідньої країни він перебрався на 10 років раніше, отримавши запрошення від від команди «Пітер-Лада» з Санкт-Петербургу. Далі все відбулося за перевіреним сценарієм: запрошення до «Автомобіліста» і пропозиція змінити тризуб на триколор – місця легіонерів були вже зайняті. Завдяки цьому в 17 років Полтавський зміг дебютувати в юніорській збірній Росії. Має колекцію з бронзової медалі Олімпійських ігор, два срібла Світової ліги, та титули чемпіона світу та Європи на юніорському і молодіжному рівнях. Також Полтавський – двічі срібний призер чемпіонату Європи і найкращий волейболіст Євро-2007.

Максим Проскурня – ще один одесит. В 15-річному віці він засвітився з командою одеської ДЮСШ на дитячому турнірі «Весняні ластівки», що проходив у Санкт-Петербурзі. Підлітка і його батьків зуміли переконати змінити Південну Пальміру на Північну. Перший паспорт у нього був з орлом. В 1999 році наш земляк став чемпіоном світу серед молодіжних (до 20 років) збірних, але за національну збірну Росії так і не зіграв – доріс лише до другої команди, в складі якої провів кілька товариських матчів.

Микола Павлов починав займатися волейболом в рідній Полтаві, сім сезонів відіграв у складі харківської «Юракадемії», з якою виграв два Кубки України та чотири рази ставав призером чемпіонату (двічі срібним і стільки ж разів – бронзовим). Успішно виступав за юнацьку і молодіжну збірні України. В 1999 році збірна віком до 19 років, лідером якої був Павлов, виборола рекордні п’яті місця на чемпіонатах Європи і світу. В складі національної збірної виступав на чемпіонаті Європи-2005.

Юного спортсмена намагалися забрати в Білгород ще в 1996 році, але тоді 14-річний Микола, який вдало пройшов оглядини, не ризикнув залишитися за кордоном. Друга спроба росіян була більш вдалою – влітку 2007 року 25-річному гравцю видали російський паспорт. Документ мав допомогти працевлаштуватися в Новосибірську, де місцевий «Локомотив» вже не мав вільних місць для легіонерів. В 2011-му Павлов отримав місце на майданчику в товариському матчі проти Польщі, але на Олімпіаду не поїхав. А вже в 2013-му став чемпіоном Європи і переможцем (і найкращим гравцем) Світової ліги.

«Легіонери» з Донецької області

Історія Сергія Баранова вражає. Він народився в Горлівці в 1981 році, але до 16 років жив в одному з сіл Чернігівського району і вперше побачив волейбольний м’яч лише після вступу на факультет фізвиховання місцевого університету. За рік тренувань в Чернігові з нуля спортсмен вже виграв срібло перших Всесвітніх юнацьких ігор у складі збірної України (1998). Вже за два роки він грав за «Бєлогорьє», а в 2003 році вже готувався до Світової ліги у складі національної збірної РФ. Сергій Баранов – бронзовий призер Олімпійських ігор, бронзовий призер Світової ліги, переможець Євроліги, срібний та бронзовий призер чемпіонату Європи, дворазовий переможець Ліги чемпіонів. Зараз 38-річний діагональний дограє в чемпіонаті Чехії.

Костянтин Бакун народився в 1985 році в Донецьку і в 16-річному віці дебютував в чемпіонаті України за клуб «Зарево» з Макіївки. Дворазовий чемпіон України у складі черкаського «Азоту» і київського «Локомотиву», MVP чемпіонату 2007/2008. Гравець збірної України. Транзитом через турецький «Бешикташ» в 2009 році він опинився у краснодарському «Динамо». Там він ще мав статус легіонера, але переїхавши в 2010 році до Нового Уренгоя, без вагань його позбувся. З 2016-го року виступає за збірну РФ в статусі найкращого атакувального волейболіста місцевого чемпіонату.

Дмитро Мусерський – головна зірка російської збірної – також народився на Донбасі. Сталося це в Макіївці у 1988 році. Після закінчення дев’ятого класу 219-сантиметровий гігант школи, вступив до Харківського обласного вищого училища фізичної культури і спорту. В 2006, граючи вже в Бєлгороді, він ще захищав кольори юніорської збірної України, а в складі молодіжки брав участь в чемпіонаті Європи. Втім, Новий 2007-й рік Мусерський зустрічав вже росіянином. Тепер він чемпіон Олімпійських ігор, дворазовий переможець Світової ліги, дворазовий кращий блокуючий Світової ліги (2010, 2013), переможець Ліги Націй. Зараз виступає в чемпіонаті Японії.

З Галичини

Якщо більшість волейболістів-мігрантів переходили до РФ з прикордонних Харкова чи Чернігова, а також з Одеси і Донбасу, то три історії суттєво відрізняються. Тут «героями» стали уродженці Західної України.

Тарас Хтей народився в селі Забужжя Сокальського району Львівської області, але основну волейбольну освіту отримав у Запоріжжі, звідки в 16 років переїхав до Москви після успішної гри на одному з дитячих турнірів. Російські спортивні функціонери спробували вмовити батьків спортсмена відмовитися від дитини, щоб оформити йому опіку з боку тренера. Коли мама запротестувала, Тараса одружили на студентці, яку він бачив лише два рази. Так замість того, щоб в 16 років отримати перший український паспорт, Хтей отримав громадянство Росії і пропуск до молодіжної збірної для участі в чемпіонаті Європи. В його послужному списку – титул чемпіона і бронзового призера Олімпійських ігор, дві золоті медалі Світової ліги, срібло чемпіонату світу, титул чемпіона світу серед юніорів та чемпіона Європи серед молоді. Зараз Хтей – спортивний директор в «Бєлогорьє».

Денис Чаус народився в 1983 році в Тернополі і майже 10 років виступав за українські команди – два сезони за рідне «Надзбруччя», три – у складі київського «Динамо», чотири – в черкаському «Азоті». З останнім став чемпіоном України. Брав участь в молодіжному чемпіонаті Європи (6 місце). Грав за національну збірну. Коли в 2007 році пішов грати за клуб російської ліги, змушений був міняти громадянство, щоб не бути зайвим легіонером в заявці. До збірної РФ так і не дістався, а для української команди став недосяжним.

Павло Мороз – уродженець міста Червоноград, Львівської області (1987 рік), випускник Червоноградської ДЮСШ, чемпіон України серед юнаків. Член юнацької збірної України. В 17 років він переїхав до Москви, де в клубі «МГТУ» працював його тато – колишній волейболіст. Разом з контрактом спортсмен отримав і російське громадянство. В 2012 році Мороз готувався зі збірною РФ, але в остаточний список учасників Олімпіади не потрапив. В 2014-му посів зі збірною 5-е місце на чемпіонаті світу. З осені минулого року відбуває півторарічну дискваліфікацію через вживання допінгу.

Ще чимало прізвищ

В московському «Динамо» з російським паспортом нині виступає 34-річний сімферополець Станіслав Єрьомін. У все тому ж «Бєлогорьї» – його ровесник, колишній чернігівець Артем Смоляр. В «Тюмені» – молодший на рік Ілля Пархомчук. В «Бєлогорьї» – 31 річні харків’янин Костянтин Лесик і Олег Сичов з Луганську (чемпіони світу серед юніорів і чемпіони Європи серед молоді). В казанському «Зеніті» колишній харків’янин Вадим Лихошерстов. Також в «Бєлогорьї» виступає 30-річний Кирило Піун з Мелітополя, який виріс до рівня майстра в Чернігові. В «Газпромі-Югра» – 27-річний полтавчанин Олексій Плужников. В пітерському «Динамо» – 28-річний Ігор Тисевич з Маріуполя. Плужников і Тисевич – чемпіони світу серед молоді. Олег Крикун з російським вже паспортом виступає в чемпіонаті Польщі за «Бяльско-Бялу».

Нещодавно 31-річний Дмитро Пашицький з «Кузбасу» попросив у місцевого губернатора допомоги в отримання російського громадянства. Пашицький народився в Києві і досі грав за клуби Естонії, Франції, Польщі та Росії. Скільки їх ще буде таких – невідомо. Як і достеменно невідомо, хто ще зі спортсменів з російським паспортом насправді народилися і виросли в Україні. Зазвичай такі речі на клубних сайтах не афішуються, а в інтерв’ю не піднимаються.