Америка. Центральна і спортивна

Країни Центральної Америки ніколи не відрізнялися високими досягненнями в спорті. Втім, кожна з семи держав народила (а деякі і виховали) бодай одну зірку.

Доспортивна історія

Іспанська колонізація Центральної Америки почалася з початку 16-го століття і тривала аж три сотні років. Знищивши протягом 1519-1521 років державу ацтеків, європейці заснували на розрізнених землях місцевих племен Генерал-капітанство Гватемала. Воно проіснувало до початку 19-го століття. В цю адміністративну одиницю входили території, на яких зараз розміщені п’ять незалежних держав – Коста-Рика, Сальвадор, Гондурас, Нікарагуа і Гватемала, а також частина Мексики (штат Чіапас).

Якщо історія цих п’яти країн тісно пов’язана, то південна частина Центральної Америки і північна мали характерні відмінності. На півдні була створена Королівська аудієнсія Панама, а на півночі господарювали не іспанці, а британці, які заснували кількасот поселень в долині річки Беліз.

Перша п’ятірка держав в 1821 році, скориставшись проблемами в метрополії (Іспано-французька або Піренейська війна 1808-1814 рр та Іспанська революція (1820-1823 рр) оголосили незалежність. Сталося це 15 вересня. Панама зволікала пару місяців і проголосила суверенітет в листопаді 1821 року. А от Беліз під назвою Британський Гондурас був залежною територією аж до 1981 року, коли став повноцінною країною… в середині вересня. Отже, враховуючи географічну близькість і тісні історичні стосунки, можна вважати саме 15 вересня днем Центральної Америки. Тим більше, що Коста-Рика, Сальвадор, Гондурас, Нікарагуа і Гватемала святкують цього дня День незалежності. Незважаючи на те, що зовсім скоро вони стали частиною Мексиканської імперії, потім об’єднувалися в Об’єднані провінції Центральної Америки у Велику Республіку Центральної Америки, у Федерацію і Конфедерацію Центральної Америки…

Спортивні особливості

Паралельна історія держав зовсім не стала запорукою того, що в культурному та спортивному плані у всієї сімки сформувалися спільні тенденції. Наприклад Гондурас явно виділяється на фоні усіх інших країн регіону в футболі, а Нікарагуа делегувало в Головну бейсбольну лігу США (MLB) півтора десятка співвітчизників, тоді як жодна інша країна Центральної Америки не виховала жодного бейсболіста, який би досяг такого рівня. Зірки світового масштабу виросли в Коста-Риці, Сальвадорі, Гватемалі, Панамі і Белізі. Причому в різних видах спорту – від легкої атлетики до тенісу. Отже, згадаємо тих, хто є головним спортивним обличчям кожної з країн регіону.

Клаудія Полл (Коста-Рика)

Її родину серйозно покидало по світу. Німці Бернард Полл і Катаріна Аренс емігрували з батьківшини в Нікарагуа, де з різницею у два роки – в 1970 та 1972 роках народили двох доньок – Сільвію і Клаудію. Того ж 1972 року в країні стався серйозний землетрус і ситуація і в без цього економічно нестаабільному Нікарагуа стала напруженішою і небезпечною. Тож родина переїхала південніше – в Коста-Рику. Тут і почалися тренування сестер з плавання.

За всю історію виступів на Олімпійських іграх (а дебют відбувся в 1936 році) спортсмени з Коста-Рики вигравали 4 медалі. Усі вони на рахунку сестер Полл. 18-річна Сільвія виборола срібну нагороду на Олімпіаді в Сеулі в 1988 році, але після того успіху більше вершин не досягала. Те, що не вдалося старшій сестрі сповна компенсувала молодша. Клаудія в 1996 році стала олімпійської чемпіонкою в Атланті, а в Сіднеї-2000 двічі піднімалася на п’єдестал як бронзова призерка Олімпіади. Також в її активі – титул чемпіонки світу (1998), срібло чемпіонату світу (2001) та дві бронзи світової першості (1994). Всі досягнення сестер – на 200 та 400 метрів вільним стилем.

В 2002 році Клаудія Полл була дискваліфікована на 2 роки за допінг. Після цього спроба повернутися у великий спорт була невдалою – на Олімпіаді в Афінах плавчиня з Коста-Рики не потрапила до фіналів на жодній з двох своїх коронних дистанцій. Але й без цього Полл-молодша увійшла в історію, як перша латиноамериканська олімпійська чемпіонка з плавання. Вона 8 разів поспіль (!) – з 1993 по 2000 рік визнавалася найкращою спортсменкою країни і тричі поспіль (1995–1997) найкращою спортсменкою усієї Латинської Америки.

Розмарі Касальс (Сальвадор)

Сальвадор – дуже бідна країна навіть за мірками Центральної Америки. Це не може не відбиватися на спорті. З відносних успіхів можна згадати хіба що два виходи національної збірної з футболу до фінальних частин чемпіонатів світу (1970 та 1982) і участь в Олімпіаді 1968 року. Але усі ці три досягнення оберталися лише поразками – 9 програних матчів з 9 на першому ж груповому етапі.

Тож варто звернути увагу на тих сальвадорських спортсменів, які в пошуках кращої долі обирали виступи під прапором інших країн. Найчастіше – США. І головна зірка тут – 12-разова переможниця турнірів з серії Великого шолому Розмарі Касальс. Вона 7 разів вигравала Вімблдон та 5 разів Відкритий чемпіонат США з тенісу в парних змаганнях і міксті. Найчастіше її партнеркою була легендарна американка Біллі Джин Кінг, а партнером – румун Іліє Настасе. Високі досягнення у мультичемпіонки з Сальвадору були і в одиночних змаганнях: два фінали Відкритого чемпіонату США, чотири півфінали Вімблдону і найвищий 3-й рядок в жіночому рейтингу WTA (1970-й рік).

Її єдиний тренером був колишній гравець збірної Сальвадору з футболу Пабло Касальс. Вона сім разів у складі збірної США вигравала командні жіночі змагання найвищого рівня – Кубок Федерацій. Протягом кар’єри тенісистка вирізнялася міцною громадською позицією, вимагаючи від WTA збільшити призові для жінок. В 1996 році Касальс була внесена в Міжнародний зал тенісної слави.

Меріон Джонс (Беліз)

Беліз – ще бідніша країна, ніж Сальвадор. І якби слід було жорстко обмежуватися лише місцевими спортсменами, то довелося обирати когось з рядових учасників Олімпіад, або в кращому випадку призерів чемпіонатів Центральної Америки – далеко не найпрестижнішого турніру. Брендон Джонс, Джейсон Джонс, Майкл Джонс… Це все спринтери з Белізу, імена яких навіть спеціалістам нічого не скажуть. Втім, є ще одна Джонс. І вона відома на весь світ.

Меріон Джонс народилася у 1975 році в Лос-Анджелесі, куди з Белізу переїхали її батьки Джордж Джонс і Меріон Джонс-старша. І про історично батьківщину зірка спорту не забувала ані протягом кар’єри, ані після її завершення. Наприклад зараз в Белізі функціонує легкоатлетична школа Меріон Джонс для найбільш обдарованих дітей, які не можуть собі дозволити платні уроки.

Спортсменка, у якої два громадянства – США та Белізу – найвищі спортивні вершини взяла наприкінці минулого століття, коли стала триразовою чемпіонкою світу – в 1997-му на 100-метрівці і в складі естафетної команди, а в 1999-му знову на дистанції 100 метрів. Тоді ж Меріон Джонс здобула бронзу у стрибках в довжину. В 2000-му році на Олімпіаді в Сіднеї спринтерка тричі отримувала золоті медалі (100 м, 200м та естафета 4х400) і двічі бронзові (естафета 4х100м та стрибки у довжину). За три роки слідство з’ясувало, що Джонс вживала в той період допінг. Нагороди Сіднею у спортсменки відібрали, а саму її на півроку запроторили до буцегарні за неправдиві свідчення під присягою.

Ерік Баррондо (Гватемала)

Спорт номер 1 в Гватемалі – спортивна ходьба. А спортсмен номер 1 в цьому виді – Ерік Баррондо. Він приніс країні єдину олімпійську медаль за всю історію. В 2012 році латиноамериканський легкоатлет прийшов на фініш 20-кілометрової дистанції другим, програвши нікчемні для такої відстані 11 секунд переможцю з Китаю.

Цікаво, що в тріумфальний для себе вид спорту Баррондо прийшов випадково. Він спеціалізувався (і виступав, відверто кажучи, не дуже вдало) на марафонському бігу. Але після травми коліна лікарі заборонили бігати і рекомендували спробувати спортивну ходьбу.

Майнор Фігероа (Гондурас)

Збірна Гондурасу з футболу – одна з двох найсильніших команд регіону. Сальвадор, як уже згадувалося, їздив на мундіалі двічі і отримав 6 поразок в 6 матчах. Нікарагуа, Гватемала і Беліз можуть лише мріяти про це, Панама дебютувала лише в 2018 році (і теж не набирала очок – три поразки в групі). Єдиний конкурент – Коста-Рика, яка п’ять разів виходила на ЧС, а в 2014 році навіть дісталася чвертьфіналу. У Гондурасу – три участі і лише 3 нічиї у 9 матчах.

Достойних футболістів в команді вистачало протягом всієї історії існування збірної, втім більшість з них добилися успіху або на американському континенті, або ж у клубах посередніх європейських ліг. Головний виняток – захисник Майнор Фігероа. В 2000-х, вигравши все, що можна на батьківщині, він прийняв новий виклик і провів п’ять успішних років в англійській Прем’єр-лізі за «Віган» (185 матчів за клуб). Нині, на фініші кар’єрі 36-річний оборонець 4 роки грає в американській MLS. Ветеран і рекордсмен збірної (159 матчів за національну команду) досі виводить Гондурас на поле з капітанською пов’язкою.

Денніс Мартінес (Нікарагуа)

Нікарагуа – головний центральноамериканський постачальник кадрів для Головної ліги бейсболу (MLB). Першим був Денніс Мартінес. Він же став найкращим спортсменом Ліги з цієї країни і заслужив прізвисько «Ель-Презіденте». Родина, в якій було семеро дітей, на останні гроші відправила 18-річного Денніса в США, аби він зміг реалізувати свій талант і потрапив на очі професійній команді «Балтімор Оріелз». Марітенсу знадобилося три роки матчів в мінорних аматорських чи напівпрофесійних лігах, щоб реалізувати мрію. Втім, за 10 років у Балтиморі великих звитяг у кар’єрі спортсмена не з’явилося. Вони прийшли пізніше – в «Монреаль Експос» та «Клівленд Індіанс».

За наступні 10 років в Огайо та Канаді вже немолодий нікарагуанець зненацька став одним з головних претендентів на звання кращого пітчера MLB. Він 4 рази (1990, 1991, 1992 та 1995 – в 35-40 років) потрапляв до Матчів усіх зірок Ліги, куди запрошують найсильніших бейсболістів сезону.

Денніс Мартінес грав в MLB до 43 років. За 22 сезони він здобув 245 перемог і зробив 2149 страйк (вибив суперника з гри). Його вважають найкращим латиноамериканським пітчером усіх часів.

Ірвін Саладіно (Панама)

Олімпійська історія Панами налічує три медалі. Дві бронзи – справа рук (точніше ніг) спринтера Ллойда Ла Біч, який в 1948 році став третім на дистанціях 100 та 200 метрів. Такий несподіваний для латиноамериканців успіх легко пояснюється – батьки Ллойда з Ямайки, яка завжди славилася бігунами. Вони приїхали в Панаму на будівництво Панамського каналу. Там і народився син.

Але головна перемога панамського спорту – золота медаль Олімпіади-2008. Тоді діючий чемпіон світу (Осака-2007) у стрибках в довжину Ірвін Саладіно ледве не провалив кваліфікацію. Дві перші спроби зараховані не були через заступ, а в останній спробі панамець лише на 8 сантиметрів перевищив кваліфікаційний норматив і пройшов до фіналу лише з 9-м результатом. Але у фіналі Саладіно додав до своїх результатів ще 30 з гаком сантиметрів і впевнено переміг конкурентів.