Селезньов, Ракицький, а тепер – Балашов. «Годувальники родин», що поїхали працювати на окупантів

Футбольні переходи з України до Росії навіть після розпаду СРСР були надзвичайно активними. Східний сусід на початку 90-х поцупив фактично усіх лідерів українського футболу – Онопко, Цимбаларя, Нікіфорова, Канчельскіса, Юрана, Тернавського, Щербакова… Пізніше до списку додався Каряка, були неодноразові спроби «натуралізувати» Левицького, Диканя та інших.

Втім, підсилення українських клубів серйозно змінило цей процес відтоку кадрів у 2000-х. Найкращі або їхали за кордон (Шевченко, Ребров, Лужний, Максимов), або залишалися на солідних зарплатах удома. А починаючи з 2014 року потік зі зрозумілих причин зменшився до дрібненького струмочка. Далеко не кожен футболіст знаходив собі виправдання їхати на заробітки до держави, яка окупувала частину батьківщини. Втім, винятки були непоодинокими. Спробуємо згадати.

Не в той час, не в тому місці

Станом на весну 2014 року, коли російська сторона анексувала Крим та ввела війська на український Донбас, у Прем’єр-лізі сусіда грали чимало відомих футболістів з українським паспортом. Частина з них дограла до літа, як того вимагав контракт і повернулася, проте дехто залишився.

Винесемо за дужки іноземців, які українцями були виключно за документами (Девіч, Алієв) або місцем народжень (угорець Коман). І зупинимося на чотирьох гравцях РПЛ. Лідер «Карпат» Ігор Худоб’як дограв півріччя у Ростові і повернувся у Львів, а от трійка інших затрималися в країні-агресорі значно довше.

Центральний захисник «Динамо» Тарас Михалик грав за московський «Локомотив» аж до 2019 року і від 2014 року виграв чемпіонство, бронзові медалі і три Кубки. Лише минулого року він повернувся на рідну Волинь. А ось опорник Анатолій Тимощук і досі в Санкт-Петербурзі. Тепер вже тренером. А гравцем після 2014 року не лише не повернувся, але й встиг допомогти виграти «Зєніту» срібло (2014) та золото (2015) РПЛ.

Також до 2019 року в Росії від Калінінграда до Томська грав форвард Олександр Касьян. До війни він двічі з «Шахтаря» їздив у оренду в «Томь» та «Хімік», а з 2014 року вже й не повертався. З минулого року грає в Узбекистані.

В цьому списку і ті, хто багато років грав на території Росії – воротарі Ярослав Годзюр та Андрій Дикань, захисник Павло Степанець, хавбек Денис Скепський та інші значно менш відомі персонажі.

Перша хвиля

Якщо попередні персонажі рішення про перехід ухвалювали ще до окупації Росією частини України, то надалі вже таких виправдань не могло бути. І першим голосним переходом стала оренда захисника Богдана Бутка з «Шахтаря» до «Амкара». Там він став основним, за півтора роки повернувся до «гірників», але так і не пробився в основу.

Також влітку 2014-го з юнацької команда «Шахтаря» втік юний Олександр Зінченко. За півроку він «випірнув» у складі «Уфи», де за 1,5 роки догрався до запрошення від «Манчестер Сіті». Тоді ж у провінційний «Урал» пішов ще один вихованець донецького клубу – Костянтин Ярошенко. За два роки – менше 30 матчів і повернення в Україну.

У 2015 році процес продовжився ще трьома вихованцями «Шахтаря». Юний Олександр Філін спробував повторити трюк Зінченка і пішов до «Уфи», але далі глибоко провінційних «Волги» чи «Тамбова» не пробився. Досі бовтається «за порєбріком». Ще один молодий «гірник» Дмитро Білоног на правах оренди пішов до «Уралу» (потім ще раз), а нині – в Білорусі, хоча фактично не грає.

Єдиний з того періоду українець, хто прижився і має регулярну ігрову практику – Денис Кулаков. Фланговий захисник переходив уже дорослим – у 29-річному віці з «Металіста». Відразу став в «Уралі» основним і вже 5 років не втрачає цей статус (143 матчі, 1 гол та 17 гольових передач).

Селезньов – яскравий приклад

Кулаков – один з небагатьох випадків, коли перебіжчику вдалося закріпитися, а не ганебно повертатися додому чи взагалі деградувати до рівня чемпіонатів Вірменії чи Узбекистану. Наприклад вихованець запорізького «Металурга» Ігор Журахівський, який у 2016 році пішов до «Кубані», за рік зіграв там 33 хвилини і нині виступає в Естонії. Хавбек «Ворскли» Олег Міщенко тоді ж пішов у «Амкар» (1 матч за рік), а повертався вже у другу українську лігу (зараз взагалі безробітний). «Зорю» на Рубін тоді змінив і Андрій Пилявський. А разом і статус основного захисника одного з лідерів УПЛ на лавку запасних (3 матчі за сезон). У підсумку 29-річний гравець відтоді не грав на професійному рівні.

Але найбільш епічна історія – у Євгена Селезньова. Форвард збірної України у розквіті сил (30 років) відхилив пропозиції клубів-середняків з Англійської Прем’єр-ліги (говорили про зацікавленість з боку «Астон Вілли» та «Сандерленда») і пішов до… «Кубані». На логічну реакцію «ганьба» не знайшов нічого кращого, ніж відповісти про те, що йому «потрібно годувати родину». За півроку з одного з найкращих бомбардирів УПЛ Селезньов перетворився на посміховисько: взяв участь лише у 9 матчах (забив 3 голи), вилетів разом з клубом з елітного дивізіону і повернувся у рідний «Шахтар». За два роки Селезньов відверто зізнався, що той перехід був помилкою.

Конвеєр

Починаючи з 2016 року футболісти теж «втомилися від війни» і поїхали до окупантів масово. Лише протягом сезону 2016-2017 з України до клубів РПЛ перейшли 7 футболістів. Особливо дивними були трансфери Максима Білого та Кирила Ковальчука, які відмовилися від продовження кар’єри у Європі – Хорватії та Туреччині відповідно. Білий за півроку в «Анжі» так жодного разу і не вийшов на поле і згодом повторив слова Селезньов про найбільшу помилку, а Ковальчук за ті самі півроку разів надягнув футболку «Томі» лише 11 разів і зараз дограє в Казахстані.

Нічого не досягли воротарі «Ворскли» Олег Чуваєв у «Томі» (28 матчів за 2 сезони), та молодіжки «Шахтаря» Богдан Сарнавський в «Уфі» (0 матчів), форварди «Шахтаря» Антон Шиндер (8 матчів з рік у «Амкарі») та Пилип Будківський (4 голи в 36 матчах за два сезони). А хавбек Віталій Федотов навіть тричі повертався – спочатку з донецького «Металургу» до Тули, потім з Латвії – до Хабаровська, і зрештою з «центру зайнятості» – до Курська. І навіть так сумарно награв у Прем’єр-лізі лише 19 матчів за три сезони (у першій лізі – 53).

Продовжилася тенденція і наступного сезону – ще 9 футболістів з українськими паспортами поїхали «годувати родини». Серед них – етнічний білорус Артем Мілевський (до нього претензій найменше) та двоє кримчан – Ігор Калінін та Станіслав Причиненко, яким, як виявилося – все одно, що грати доведеться у країні, яка вкрала їхню батьківщину. Калінін вже 5-й сезон грає на Росії, змінивши 5 клубів і награв аж 15 матчів у РПЛ за цей час. А Причиненко за той же строк має ще скромніші досягнення – два клуби та 0 матчів у Прем’єр-лізі. Та й у першому дивізіоні він у «Балтиці» нині не основний.

Найвідоміший тут – Артем Громов. Уродженець Галичини і вихованець полтавського футболу 5 років тому вийшов на пік своєї форми, заслужив запрошення до «Динамо», але замість того, щоб прогресувати і рухатися далі, обрав шлях найменшого спротиву – пішов до «Крильєв Совєтов». На те, щоб отямитися знадобилося 5 місяців – уже в серпні 2017-го футболіст повернувся в Україну, прийнявши пропозицію «Зорі». Плямою на кар’єрі лишилося три нещасні матчі у РПЛ.

В списку також досвідчені та відомі футболісти. Ігор Чайковський за півтора року в «Анжі» перетворився з кандидата до збірної України, яким був у 2017 році, коли грав за «Зорю», на глибокого запасного тієї самої «Зорі». Та ще й і у Махачкалі майже не грав (13 матчів за 1,5 сезони). Дмитро Гришко проміняв основу і капітанство у «Олімпіку» на 16 матчів за СКА Хабаровськ, після чого повернувся назад. Дмитро Хомченовський після дуже успішної гри за «Зорю» і запрошень від іспанської «Понферрадіни» з Сегунди та польської «Ягеллонії» скотився навіщось до «Уралу», де пробув 2 місяці (2 гри за дубль) і повернувся до «Зорі», де знову потроху стає одним з лідерів.

Виняток – вихованець «Шахтаря» Олег Данченко. Молодий фланговий захисник двічі з’їздив під час війни в оренду в «Анжі» та «Єнісей» і обидва рази грав у основі. Тепер вже на умовах повноцінного контракту виступає за «Рубін» і також має достатньо ігрової практики.

І нарешті, досвідчений Денис Дедечко, який ще у 2000-х їздив на заробітки до Краснодара, Пермі та Владивостока, і після окупації не посоромився обирати найпростіший шлях – вирушивши з «Ворскли» до Хабаровська. Зараз ветеран дограє у чемпіонаті Вірменії.

Чотири свіжих захисники

В останніх (до нинішнього літа) трансферах з України до РПЛ були задіяні лише оборонці. Дмитро Немчанінов з «Олімпіка» пішов до «Крильєв Совєтов» і, згаявши там півроку (2 матчі), повернувся. Зараз – без клубу.

Наступним був лідер «Шахтаря» Ярослав Ракицький. Нині він основний у «Зєніті», але від початку 2019 року закрив цим переходом собі шлях до збірної України.

За півроку несподівано з «Шахтаря» пішов той, хто мав замінити Ракицького у центрі оборони. Іван Ордець не погребував перейти до московського «Динамо», про що, ймовірно, нині дуже шкодує. Адже за перше коло гравець вийшов на поле лише 4 рази. Після перерви – став грати більше, але команди з ним у складі не пропустила лише у 4 матчах.

А у лютому 2020 року з Грузії до «Тамбова» перейшов вихованець запорізького футболу Олександр Каплієнко, який встиг зіграти 9 матчів і видав бенефіс у грі проти московського «Спартака», віддавши наприкінці поєдинку дві переможні гольові передачі (команда перемогла з рахунком 3:2, програючи 1:2).

Нова порція

Нещодавно одесит Віталій Балашов перегорнув нову сторінку в історії таких ганебних трансферів, уклавши угоду з «Тамбовом». Мабуть, приклад Каплієнка надихнув. Чотири роки тому футболіст мав чудову нагоду прокласти шлях у Європу, але у польській «Віслі» не реалізував себе. Далі були Молдова, Білорусь, період безробіття. Останнім часом вінгер грав за «Олімпік» (2+4 за системою гол плюс пас у минулому чемпіонаті).

Не гребують підвалом

Чимало українців після 2014 року переходили до російських клубів першого дивізіону. Рекордсмен тут – форвард молодіжки «Шахтаря» Ілля Михальов. Він 7 (!) разів відгукувався на пропозиції з Росії, щоправда чотири перші трансфери відбулися до війни.

Також у переліку одесити Євген Зубейко, Емерсон Ілой-Аєт та Костянтин Пархоменко, кримчани Олексій Курилов, Андрій Гайдаш, Роллан Погорельцев, Андрій Ківа, Євген Павлов, Андрій Міщенко та Олексій Бабир, дніпровець Володимир Коробка і «динамівці» Андрій Сахневич та Віталій Федорів, представники Донбасу Сергій Шевчук, Андрій Яковлев, Денис Шевчук, Ярослав Олійник, Олексій Гай, Руслан Кисіль, Данило Сагуткін, Гліб Грачов та Богдан Бойчук, полтавчанин Дмитро Щербак, волинянин Віталій Приндета… Фаткично ніхто з них не досягнув нічого путнього в клубах країни-окупанта.

Натомість Артем Полярус, народжений і вихований в Олександрії, видав якісні цифри протягом минулого сезону, коли виступав за «Хімкі». Він став одним з найкращих у першій російській лізі (9 голів та 10 гольових передач за 31 матч) і разом з підмосковною командою підвищився у класі.