Однієї збірної мало

Форвард мадридського «Реалу» 31-річний француз Карім Бензема проводить чудовий відрізок кар’єри. Навіть коли поруч грав Роналду, який на себе приміряв корону бомбардира, Бензема регулярно забивав від 10 до 30 голів за сезон (чемпіонат Іспанії та Ліга чемпіонів). Без португальця поруч француз взагалі розквітнув: 25 голів в минулому сезоні і вже 11 в 15 матчах поточного.

Скандал з шантажем

Не зважаючи на такі супербомбардирські якості за збірну Франції Бензема востаннє грав більше чотирьох років тому – у серпні 2015-го. І, до речі, двічі забив в тому матчі проти Вірменії. І не сказати, що в команді є більш ефективні нападники. Грізман грає дещо на іншій позиції, на рахунку Бен-Єдера всього 2 влучні удари за збірну, Плеа взагалі провів одну гру в синій футболці, а Жиру – основний центрфорвард команди – за останні два роки в «Челсі» забив 5 голів в Прем’єр-лізі.

Причина ігнору тренерів фоварда «Реала» – скандал, що прогримів в 2015 році. Тоді Бензема брав участь в шантажі партнера по збірній Матьє Вальбуена. Друзі форварда зробили футболіста посередником, аби той переконав Вальбуена заплатити в обмін на гарантії не публікувати пікантне відео. У ролику було зафіксовано як гравець кохається з жінкою. Не з дружиною.

Нова збірна

Чотири роки Бензема мовчки реагував на відсутність можливості зіграти за збірну Франції, мабуть, сподіваючись на прощення. Але коли президент Федерації футболу Франції днями заявив, що кар’єра форварда в збірній завершена, не стримався. Нападник «Реалу» в соціальних мережах відповів футбольному чиновнику, заявивши про те, що сам вирішить коли припинити міжнародну кар’єру і висунувши вимогу: якщо Франція не зацікавлена, то нехай дозволить йому грати за іншу команду.

З огляду на існуючі правила ФІФА, теоретично у Каріма Бензема може бут два варіанти: або збірна Алжиру (форвард походить з кабілів – народу, що живе переважно в Алжирі), або збірна Іспанії. В Іспанії гравець живе і грає за «Реал» вже більше 10 років. Тренер збірної Алжиру вже відреагував, зауваживши, що у нього й так хороший вибір гравців на цю позицію. Іспанці поки мовчать. Але якщо ті слова француза були не просто емоціями – йому доведеться відмовитися від французького громадянства, взяти нове і вмовляти ФІФА дозволити змінити збірну.

Прецеденти

В історії світового футболу було чимало випадків, коли гравець мав в активі виступи за кілька збірних. Найбільш поширені випадки – зникнення окремних держав з мапи світу. Відповідно, футболісти отримували право обирати собі нову футбольну батьківщину. Так було з Югославією, коли на початку 90-х зірки тієї команди обрали рідні для себе Словенію, Хорватію, Боснію чи Македонію (Сербія разом з Чорногорією ще деякий час грали спільно під вивіскою «Югославія»).

Пізніше тим самим шляхом пішла збірна Косово. Завдяки правилам ФІФА за новостворену збірну новоутвореної держави отримали право зіграти ті етнічні косовари, які раніше грали за інші збірні. Так команда залучила діаспорян, що вже встигли приміряти футболки збірних Норвегії, Албанії, тощо. Був шанс і швейцарців переманити, але Граніт Джака і Джердан Шакірі все ж лишилися в збірній «нейтралів».

Та ж історія – з СССР. Причому в цьому випадку деякі гравці встигли пограти ще й за третю команду – збірну держави, якої ніколи не існувало – СНД. Особливо відзначився абхазький футболіст Ахрик Цвейба. Він народився в Грузії, проте за цю національну команду так ніколи і не грав. Натомість має 17 матчів за збірну СССР, 7 за команду СНД, 1 – за Україну (якраз в 1992 році грав за «Динамо» і жив в Києві) і 8 – за Росію, куди переїхав після Києва.

Змінили батьківщину

Якщо такі гравці як Віктор Онопко, Владислав Тернавський, Андрій Канчельскіс і Сергій Юран просто проміняли Україну на збірну РФ на загальних підставах (СССР розвалився і всі керувалися лише власною совістю при виборі команди), то Ілля Цимбалар, Юрій Нікіфоров та Олег Саленко встигли дебютувати в матчах за збірну України, але потім втекли «за порєбрік». Причина в тому, що на той час правила ФІФА забороняли зміну футбольного громадянства лише тим, хто вже грав у офіційних матчах за збірну (чемпіонати Європи чи світу, кваліфікація до них).

А оскільки збірну України стараннями росіян (віце-президента ФІФА В’ячеслава Колоскова) проігнорували і не допустили до відбору на ЧС-1994 (місце СССР автоматично віддали Росії, відкинувши ідею проведення відбору між збірними РФ, Білорусі, України, Грузії та інших), то до осені того ж таки 1994 року у синьо-жовтої команди просто не могло бути офіційних матчів. Тож Никифоров, Цимбалар і Саленко швидко забули батьківщину. Натомість Олексій Михайличенко і Олег Кузнецов відмовилися від такої ж пропозиції.

Чіткі правила

Зараз правила ФІФА обмежують право вибору збірної двома простими пунктами. По-перше, футболіст не може бути заграним за іншу національну команду (про винятки сказано вище). По-друге, це має бути не зовсім чужа країна. Що це означає? Потрібно аби гравець народився тут, або хтось з його батьків народився тут, або ж підійде навіть бабуся/дідусь. Так свого часу за збірну Італії зміг виступати аргентинець Мауро Каморанезі. Його бабуся була італійкою і на початку 20-го століття емігрувала в Аргентину.

Інший варіант для дотримання другого пункту – 5-річне проживання на території країни. Це вже зрозуміло на прикладі збірної України, де за останні роки таким способом отримали право грати за «синьо-жовтих» бразильці Едмар, Марлос, Мораес і серб Девіч. Купа прикладів є і в інших командах.

Історична ретроспектива

Ці норми були запроваджені в 2000-х, коли попередні правила спробували гакнути в Катарі. Місцеві шейхи дуже хотіли, щоб збірна цієї арабської країни могла на рівних конкурувати хоча би з сусідами-азіатами і вирішили за гроші наймати бразильців, уругвайців, представників різних країн Африки… Це загрожувало інституту національних збірних, тож ФІФА створило умови, аби ускладнити процес натуралізації. Навряд чи багато латиноамериканців ризикнули би 5 років поспіль жити в Катарі, розраховуючи колись потім отримати шанс зіграти за збірну. Та й навіть багаті шейхи не дуже готові були до довгострокових «інвестицій», які за 5 років могли би нічого не дати.

До Катару з 1960-х років існувало значно більш лояльне правило: грати можна лише за одну збірну в своїй кар’єрі, але у її виборі нічого не обмежувало гравців. Поки міграційні процеси в світі не були такими очевидними – проблеми це не створювало.

А перед тим гравцям взагалі не існувало заборон – міняти національну збірну можна було скільки завгодно разів. Достатньо було лише змінити загальне громадянство. Так в 1950-х вчиняли навіть легендарні футболісти. Наприклад, Альфредо Ді Стефано спочатку грав за рідну Аргентину, потім працевлаштувався в сусідньої Колумбії (в Аргентині відбувся загальнонаціональний страйк) і зіграв 4 матчі за цю країну, а з 1957 успішно бігав за Іспанію.

Інший приклад – Ладислав (Ласло, Ладіслао) Кубала. Його ім’я змінювалося в залежності від місця проживання і виступів за національні збірні. У формі збірної Чехословаччини (1946-47) форвард забив 4 голи в 6 матчах, за рідну Угорщину (народився в Будапешті) провів три безрезультатні поєдинки в 1948 році, а за Іспанію відзначився 11 разів в 19 іграх.

Ще одна легенда – Ференц Пушкаш. До 1956 року за рідну збірну Угорщину він видавав фантастичну статистику – 85 матчів і 84 голи. Але потім СССР разом з місцевими комуністами у крові втопили Угорську революцію, після чого з країни емігрувало близько 200 тисяч людей. Серед них був і Пушкаш. Він оселився в Мадриді, де успішно грав за «Реал», а наприкінці кар’єри дебютував у складі збірної країни, яка дала йому притулок. Щоправда, в 34 роки було вже неможливо повторити свій успіх – лише 4 матчі і жодного забитого голу.

Загалом же до 1960-х футбольна міграція між збірними була звичним, хоча й не тотальним явищем. Насамперед, це стосувалося латиноамериканців, які шукали кращої долі в Іспанії чи Італії (для італійських футболістів іноземного походження навіть окремий термін запровадили – «оріунді»). В останні 10–15 років ситуація стабілізувалася, проте Карім Бензема може спровокувати нову хвилю. Побачимо, чи вийде це у нього.