Футбол без легіонерів. Як це було 25 років тому

До 1995 року в європейському футболі існувало чітке правило: на полі одночасно могло перебувати не більше трьох гравців з паспортами інших країн. Цей ліміт на легіонерів часто намагалися обійти (подвійне громадянство, натуралізація італійцями нащадків мігрантів з Аргентини, тощо), проте загалом клуби дотримувалися вимогу УЄФА. Як результат, команди мали власну ідентичність, і умовні «Мілан» з «Баварією» можна було легко розпізнати не лише за кольором футболок.

Порахувати іноземців

В заявці на сезон могло бути й більше іноземців, проте ігровий ліміт робив «колекціонування» легіонерів нерентабельним. Як правило, футболістам з інших країн доводилося платити солідні гроші – а витрачати ресурси на спортсмена, який більшу частину року буде сидіти на лавці запасних, оскільки є лише три квоти – безглуздя.

До речі, три «чужаки» – перевірений часом ліміт. Ще в другому чемпіонаті Російської імперії (збірна Одеси – переможці, збірна Харкова – півфіналіст) діяло саме таке обмеження на футболістів-англійців (а тоді лише британці грали у командах-учасницях турніру). Причина в тому, що роком раніше – у 1912-му – коли відбувся перший чемпіонат, перемогу у фіналі розіграли команди Москви та Санкт-Петербурга, де більше ніж половину основи складали англійці.

Більше трьох не збиратися

Тож до 1995 року навіть гранди старалися укомплектовуватися якщо не вихованцями з власної академії, то принаймні найкращими гравцями з власної країни. Для прикладу найкраще глянути на останній до скасування ліміту сезон Ліги чемпіонів – розіграш 1994-95, в якому взяло участь й київське «Динамо». Та ще й як взяло! До останнього команда претендувала на вихід у плей-офф, перемогла у карколомному матчі заклятих суперників з московського «Спартака» (3:2, поступаючись по ходу гри 0:2) і вперше показала Європі тоді ще зовсім юного Андрія Шевченка, який забив свій перший у єврокубках гол.

Тріумфатор того сезону – «Аякс» – обійшовся послугами трьох іноземців. За команду Луї ван Гала виступали нігерійці Джордж Фініді, Нванкво Кану і найкращий фінський футболіст у історії Ярі Літманен.

За «ПСЖ», який несподівано мало не створив сенсацію (6 перемог у 6 матчах на груповому етапі і вихід у півфінал) з нефранцузів грали лише бразильці Рікардо та Раї і ліберійський форвард Джордж Веа. У суперниках парижан по групі були київське «Динамо» та московський «Спартак». Кияни взагалі відіграли без іноземців (хоча як мінімум Леоненко і Калитвинцев – вихованці російського футболу, які взяли українське громадянство після розвалу СРСР).

Конкуренція між чужими

В тому розіграші «Барселона» та «Баварія» могли собі дозволити зібрати відразу чотирьох легіонерів високого рівня: голландець Рональд Куман, болгарин Христо Стоїчков і бразилець Ромаріо грали регулярно, а от легендарний румун Георге Хаджи взяв участь лише у 2 іграх Ліги чемпіонів. Решта – іспанці.

У німців в основі незмінно виходили тільки бразилець Жоржиньо та швейцарець Ален Суттер, тоді як за єдине вакантне місце сперечалися французький форвард –Жан-П’єр Папен і захисник збірної Гани Самуель Куффур.

І лише фіналіст розіграшу Ліги чемпіонів «Мілан» кардинально виділявся на фоні інших. Першу половину сезону в заявці «россо-нері» було аж 5 іноземних гравців. Причому всі вони – найвищого рівня. Мова про француза Марселя Десаї, хорвата Звоніміра Бобана, чорногорця Деяна Савічевіча і двох голландців – Марко ван Бастена і Рууда Гулліта. Але це лише на папері. По факту ж ван Бастен в попередньому і поточному сезоні не грав через важку травму і офіційно завершив кар’єру влітку 1995 року у віці 30 років, коли добіг строк дії його контракту з «Міланом». А Гулліт грав менше ніж у половині поєдинків і взимку перейшов до «Сампдорії». Тож фактично балканцям і французу ніхто, крім місцевих, не заважав.

Як обійти ліміт

А от «Спартак» обійшов ліміт масовою видачею паспортів РФ. За «м’ясних» зіграли натуралізовані українці Тернавський, Нікіфоров, Онопко, Цимбалар та Юран, таджики Мухамадієв і Рахімов, узбеки Кечинов і П’ятницький, азербайджанець Мамедов… Офіційно ж вакансії легіонерів були заповнені українцями Сергієм Нагорняком, Олегом Надудою і Дмитром Тяпушкіним.

«Манчестер Юнайтед», як і решта англійських клубів також був дещо у кращих умовах, адже легіонерами тут не вважалися усі піддані королівства – шотландці (Брайан Макклейр), валлійці (Марк Г’юз, Райан Гіггз, Стівен Девіс), ірландці (Денніс Ірвін, Рой Кін). Тож три місця для іноземців забронювали за собою данський голкіпер Пітер Шмейхель, французький скандальний форвард Ерік Кантона та уродженець України (та вихованець українського футболу), литовець за походженням і громадянин РФ Андрій Канчельскіс.

Кінець епохи національності

Справа Босмана перевернула футбольний світ – і уже в 1996 році в багатьох командах стали масово з’являтися іноземці без огляду на ліміт. Правда, спочатку УЄФА намагалася стримати процес глобалізації, встановивши надзвичайно прозоре обмеження на кількість громадян країн, що не входили до ЄС. Тобто, умовних голландців, французів чи данців можна було випускати на поле масово, а бразильців, аргентинців чи нігерійців могло бути не більше трьох. Втім, це правило фактично скасувала справа російського футболіста Ігоря Симутенкова. Його адвокати довели, що угоди країн, що не входять до ЄС з Євросоюзом про трудову міграцію і заборону обмежень права на працю дозволяють громадянам таких країн не вважатися легіонерами. А оскільки таких країн налічується більше 100, то й сам формат ліміту нині дуже умовний. Натомість УЄФА останніми роками намагається зробити більш суттєвим інше правило, яке регулює обов’язкову наявність у заявці команди певної кількості вихованців власної академії. Виходить пока там собі. Місцеві гравці до заявки потрапляють, але переважно просиджують молоді роки на лавці запасних. А матчів, у яких основа команди повністю складається з іноземців, стає все більше.