ТОП-10 найвідоміших спортсменів Аргентини. «Хай лаври будуть вічними, які ми здобули»

Коли в одному реченні трапляються слова «Аргентина» і «спорт», перша асоціація, яка виникне у абсолютної більшості людей – футбол. Втім, ця південноамериканська країна має неабиякі успіхи й в інших галузях спортивного життя. Наприклад, з 21 золотої медалі на Олімпіадах рівно третина була завойована аргентинськими боксерами (і загалом 24 з 74 медалей усіх ґатунків).

Звісно, досвідчений вболівальник навіть особливо не напружуючись з пам’яті створить ТОП-10 (а то й більше) аргентинських атлетів виключно з футболістів. І буде багато в чому правий, адже це дійсно спорт №1 в Аргентині. Але легкий шлях не для нас. В день святкування незалежності цієї держави (9 липня) до десятки найславетніших спортсменів «срібної країни» cikavoinfo.com включив лише трьох представників копанки. Всі вони, як і ті чемпіони, що добилися успіху в інших видах спорту, сповна відповідають рядку з аргентинського гімну, винесеного в заголовок. Їхні лаври будуть вічними.

Гільєрмо Вілас

Йому не пощастило лише в одному – в другій половині 70-х в тенісному світі був «монстр» американець Джиммі Коннорс, який втримався на першому рядку рейтингу ATP 251 тиждень, а навіть коли двічі на короткі терміни опускався, цим скористався швед Бйорн Борг. До того був ще один феноменальний гравець – Іліє Настасе. Власне, ситуація в тенісі в 70-і була схожа на сучасну: Федерер, Джоковіч і Надаль і всі інші.

Гільєрмо Вілас був значно сильнішим, ніж «всі інші», але першою ракеткою світу йому стати так і не судилося. Натомість легендарний аргентинський тенісист може похвалитися чотирма титулами на турнірах Великого шолому. Двічі він перемагав в Австралії (1978, 1979), по одному разу – в США та на кортах «Роллан Гаррос» (обидва – в 1977 році). Загалом Вілан перемагав на 62 змаганнях і виграв усі 46 матчів з липня по вересень 1977 року. Це найдовша переможна серія в історії чоловічого тенісу.

Альфредо Ді Стефано

Нинішні персональні фанати Роналду і Мессі з будь-якого приводу сперечаються: хто з їхніх кумирів – найкращий. В другій половині 50-х суперечок бути не могло – Альфредо Ді Стефано набирав вдвічі більше балів в голосуванні за «Золотий м’яч» ніж Раймон Копа в 1959-му році і майже в 4 рази більше ніж Біллі Райт в 1957-му. А в 1956-му лише трьома пунктами поступився Стенлі Метьюзу.

В складі «Реалу» аргентинець 8 разів вигравав чемпіонат Іспанії (до його приїзду команда 20 років не завойовувала золоті медалі) і 5 років поспіль (1956–1960) – Кубок чемпіонів. Більше перемог у цьому турнірі здобув лише іспанець Франсіско Хенто (6 титулів). За збірну Аргентини Ді Стефано провів 6 матчів, в яких забив 6 голів, вигравши з командою чемпіонат Південної Америки. Але після того як емігрував до Іспанії, виступав за цю команду (23 голи в 31 матчі).

За рік до смерті у 87-річному віці легендарний у колишньому футболіст оголосив про те, що одружується з молодшою на 50 років Джиною Гонсалес, яка була його особистим секратарем, а до того писала книгу про Ді Стефано. Проти шлюбу виступили його діти, які вважали, що Гонсалес полює за грошима їхнього батька. В підсумку аргентинця визнали недієздатним і контроль за його майном отримали рідні. Шлюб не відбувся, а наступного літа володар двох «Золотих м’ячів» помер.

Емануель Джинобілі

В 2004 році на Олімпіаді в Афінах в баскетбольному чоловічому турнірі вибухнула сенсація. На груповому етапі збірна Аргентини програла Іспанії та Італії,ледве здолала Чорногорію та Сербію (з різницею в 4 та 1 очко відповідно). Потім в чвертьфіналі аргентинці здивували, вибивши Грецію, але всерйоз ніхто не вірив, що шлях команди продовжиться. В півфіналі суперником була чергова американська «дрім-тім» з зірками НБА в складі: Тім Данкан, Кармело Ентоні, Леброн Джеймс, Ламар Одом, Аллен Айверсон, Стефон Марбері, Амаре Стаудмайр, Шон Меріон, Дуейн Вейд…

Але Аргентина, лідером якої був Ману Джинобілі з «Сан-Антоніо Сперс», перемогла, а сам головний герой матчу і всього турніру набрав в тому поєдинку 29 очок. Після того команду вже було не зупинити – в фіналі була розгромлена Італія, а аргентинські спорстмени (в будь-якій з видів спорту) перервали більш ніж 40-річну історію виступів на Олімпійських іграх без «золота».

Після того у Джинобілі була ще бронза Олімпіади-2008, до того – срібло чемпіонату світу-2002, а «між іншим» – чотири чемпіонські персні НБА (2003, 2005, 2007 та 2014). Усього він провів 16 сезонів в найсильнішій баскетбольній лізі світу, зіграв 1275 матчів з середньої результативністю 13,4 очки за гру.

Сантьяго Ланхе

Н – Наполегливість. До свого олімпійського золота яхтсмен Сантьяго Ланхе йшов майже 30 років, змінивши чотири класи вітрильників. В 1988 році він дебютував дев’ятим місцем в «Солінгу», в 2004 і 2008 роках здобув дві бронзові медалі в «Торнадо», а в 2016 році (в 54 роки!) став чемпіоном в класі «Накра-17».

Також в активі спортсмена чотири титули чемпіона світу, три срібла і три бронзи в період з 1985 по 2018 роки. І важливий штрих, щоб доповнити перше слово попереднього абзацу: в 2015 році спортсмен пережив операцію через рак легенів, місяць потому повернувся в спорт, а наступного року виграв Олімпіаду.

Дієго Марадона

«Я був мануна і не знав: Дієго Марадона – паровоз чи пароплав». Легендарний футболіст потрапив навіть до пісень гурту The Вйо, але цей рядок навряд чи схожий на правду: в 1980-х та 90-х не було людей, які би не чути про Марадону.

Перемога на чемпіонаті світу, вживання кокаїну і довга реабілітації, два титули чемпіона Італії та «рука Бога», неформальне звання другого короля футболу після Пеле і зв’язки з італійської мафією… Таким він був завжди і лишається дотепер. Золотий м’яч Дієго Марадона не отримав лише тому, що до 1995 нагороду вручали лише європейцям. Якби від початку діяли сучасні правила, то аргентинець вигравав би його мінімум двічі – в 1986 та 1990 роках.

Ліонель Мессі

А от йому пощастило більше з правилами. П’ятиразовий найкращий футболіст світу (причому чотири титули він здобув поспіль і одинадцять років не залишав ТОП-2 в опитуваннях), 10-разовий чемпіон Іспанії, автор усіх можливих бомбардирських рекордів «Барселони», 6-разовий кращий голеадор Європи…

Цей список можна продовжувати до нескінченості. Але достатньо одного слова – Геній. Ліонель Мессі – геній світового футболу, який стоїть на одному щабелі з Пеле, Марадоною, Кройфом та Роналду.

Карлос Монсон

В історії Олімпіад аргентинські боксери – одні з найуспішніших. На їхньому рахунку 7 золотих, 7 срібних та 10 бронзових медалей – третина від загальної кількості всієї країни. Але найкращим все ж вважаються того, хто навіть не брав участь в Олімпійських іграх (оскільки боксерів-професіоналів до змагань не допускали) – Карлос Монсон.

Він сім років залишався непереможним у своїй ваговій категорії, 14 разів захищаючи чемпіонський пояс за версією WBA. Причому вісім останніх перемог здобув, виходячи на ринг з кулею в руці. Її там залишила одна з численних подружок експресивного боксера, який регулярно давав волю рукам не тільки по відношенню до суперників, але й до жінок та папараці. Зрештою, вже після завершення кар’єри характер Монсона довів його до в’язниці після звинувачення у вбивстві дружини. Слідство довело, що жінку задушили, а потім викинули з балкону готельного номеру, в якому відпочивало подружжя. Після цього колишній боксер сам стрибнув за дружино, пошкодивши плече.

Монсон отримав 11 років ув’язнення, але відсидів приблизно половину строку. Отримавши «відпустку» для того, щоб провідати родину, він потрапив в ДТП і загинув. На його похорони прийшли тисячі вболівальників, які протягом церемонії співали «Стань чемпіоном!».

Паула Парето

«Ла Пеке» (маленька) – прізвисько аргентинки, яка виступає в найлегшій ваговій категорії – до 48 кг. Паула Парето – перша олімпійська чемпіонка серед жінок в історії Аргентини. В 2008 вона виборола бронзу Олімпіади, в 2015 стала чемпіонкою світу, а роком пізніше підтвердила звання найсильнішої дзюдоїстки на планеті, здобувши перемогу на Іграх в Ріо.

Вона могла стати футболісткою, вивчилася на психолога, але не залишає дзюдо й досі. Минулого року стала бронзовим призером чемпіонату світу.

Габріела Сабатіні

В 14 років вона стала першою ракеткою світу серед юніорів (в рейтингу були гравці старші за неї на 4 роки), а в 15-річному віці пробилася до півфіналу дорослого «Роллан Гаррос», поступившись лише легендарній Кріс Еверт.

Їй, як і Віласу не пощастило грати в один час з «інопланетними» суперницями – на початку кар’єри аргентинки домінувала Штефі Граф, а пізніше до неї приєдналася Моніка Селеш. В підсумку Габріела видряпалася лише на третій рядок рейтингу WTA, хоча часто була на відстані однієї-двох перемог від звання першої ракетки світу.

Серед її спортивних здобутків – перемога на відкритому чемпіонаті США (1990), вихід до фіналу Вімблдону (1991), срібло Олімпіади-1988. Десять років поспіль (1986–1995) Сабатіні була учасницею підсумкового чемпіонату WTA, на який пропуск отримували лише 16 найсильніших тенісисток світу.

До ери Курнікової Габріела Сабатіні справедливо вважалася найсексуальнішою тенісисткою в турі. Після завершення кар’єри – успішно займається благодійністю і бізнесом: має власний бренд парфумів і лінійку спортивних товарів.

Хуан-Мануель Фанхіо

Як мінімум, Марадона в автогонках. П’ять перемог в сезонах перегонів «Формула-1» (в тому числі чотири рази поспіль – 1954–1957) були здобуті в складах п’яти різних команд, що доводить: його успіх залежав не від техніки, а від власного таланту.

Досі тривають суперечки, хто був кращим гонщиком «Формули-1» в історії: Шумахер, Сенна, Прост чи Хуан-Мануель Фанхіо. За аргентинця говорить статистика: він переміг в 24 гонках з 52 в яких брав участь. Це найвищий показник в історії змагань. А за кількістю титулів його обійшов лише Шумахер. Та й то тільки через півстоліття після того, як «Маестро» завершив кар’єру.