Шевченко, Михайличенко, Малиновський. Сім наших в італійському чемпіонаті

В першому турі нового сезону Серії А відбулося півтора українських дебюти. За свою нову команду перший матч провів півзахисник збірної України – Руслан Малиновський, а Євген Шахов вперше потрапив до заявки клубу на гру чемпіонату. Малиновський став 7-м українцем, що зіграв в чемпіонаті Італії, а Шахов – 9-м, якщо рахувати навіть тих, хто просто посидів на лавці запасних.

Олександр Заваров. 60 матчів, 7 голів

Європейські гранди зацікавилися футболістами київського «Динамо» ще після перемоги клубу в Кубку володарів Кубків в 1986 році та вдалого для збірної СРСР чемпіонату світу-86 (основу там складали сааме кияни). В 1988 попит підвищився після срібла збірної на Євро. І саме тоді нарешті радянський Держкомспорт дозволив спортсменам укладати угоди з іноземними клубами. Звісно, що європейці тут же накинулися на здобич. Трансфер хавбека «Динамо» Олександра Заварова був одним з перших і найбільш значимим. «Ювентус» розраховував замінити ним багаторічного лідера і триразового володаря «Золотого м’яча» Мішеля Платіні, який завершив кар’єру. За чутками, за футболіста заплатили 5 мільйонів доларів – шалену на той час суму. Правда, сума пішла в держбюджет, а не «Динамо».

Заваров на диво швидко адаптувався в Італії і став гравцем основи – провів за два сезони 60 матчів в Серії А, забивши в них 7 голів. В Кубку Італії цифри були ще кращими: 5 голів у 8 матчах. Крім того, разом з новою командою українець виграв Кубок УЄФА в 1990 році. Але керівництво клубу було незадоволене результатами у чемпіонаті – двічі поспіль «б’янко-нері» фінішували на 4-му місці. Перед чемпіонатом світу-1990 Олександр Заваров перейшов до французького «Нансі».

Олексій Михайличенко. 24 матчі, 3 голи

В Турині Заварову не просто дали два роки на адаптацію, але й в перше міжсезоння пробували полегшити його перебування в країні, виписавши з Києва ще одного українця – Олексія Михайличенка. Тоді його не продали, а за рік «Ювентус» вже не шукав ще одного українця, бо продав і першого. Натомість оперативно спрацювала провінційна «Сампдорія». Тоді в Генуї підібрався чудовий склад, в якому грав молодий майбутній воротар збірної Джанлука Пальюка, легендарний захисник П’єтро Верховод (його батько – українець), майбутній зірковий тренер збірної Словенії Сречко Катанец в півзахисті, атакувальний хавбек з Бразилії Тоніньо Серезо. Плюс шикарна атака – Роберто Манчіні і Джанлука Віаллі.

Олексій Михайличенко прекрасно вписався в склад. Він зіграв у більшості матчів того сезону, забив двічі «Болоньї» і одного разу – у ворота «Пізи», але коли чемпіонат вийшов на фінішну пряму, вимушений був їхати на ігри збірної СРСР проти Угорщини та Кіпру. В результаті генуезці, аби не тасувати склад в останніх семи матчах випустили українця лише одного разу на заміну на 19 хвилин. Тим не менш – золото нашого футболіста – заслужене: він фактично перестав грати, коли команда йшла першою з перевагою в 2–3 очки і цей гандикап «Сампдорія» не розгубила на фініші. Шкода лише, що після сезону Михайличенка продали в шотландський «Рейнджерс» через підписання ще одного бразильця (тоді за правилами в команді могло бути не більше трьох легіонерів – в Генує лишили Катанеца і Серезо). Шкода, бо за рік «Сампдорія» вже грала в фіналі Кубку чемпіонів.

Сергій Ателькін. 16 матчів, 3 голи

Восени 1997 року донецький «Шахтар» грав в Кубку кубків проти «Боавішти». Пройти португальський клуб дозволила виїза перемога з рахунком 3:2. Тоді дублем відзначився форвард Сергій Ателькін. Забив він і в наступному раунді, де суперником «гірників» була італійська «Віченца». Мабуть, саме тоді його примітили скаути іншого італійського клубу. Вже в грудні 1997 року нападник перейшов до «Лечче».

На старті йому довіряли – 6 матчів в основі, три виходи на заміну… Але голів українець не забивав, а його клуб сипався в чемпіонаті – 9 поразок і 1 нічия. Парадокс, але саме після свого дебютного голу у ворота «Роми» (поразка 1:3) Ателькін надовго присів на лаву запасних. Надалі він з’являвся на полі епізодично, але відзначився ще двічі – у воротах «Болоньї» (1:1) і відвертого аутсайдера того сезону – «Наполі» (4:2). Втім, цього не вистачило для збереження прописки в еліті. «Лечче» фінішував передостаннім, вилетів в Серію В і віддав форварда в оренду в… «Боавішту». За рік він повернувся в «Шахтар».

Андрій Шевченко. 226 матчів, 127 голів

Майбутня легенда «Мілану» змусив увесь футбольний світ вчити прізвище, що так важко давалося європейцям восени 1997 року, коли в складі «Динамо» знищив «Барселону». Три трансферних вікна Григорію Суркісу та Валерію Лобановському вдавалося утримати феноменального форварда, але після виходу в півфінал Ліги чемпіонів в 1999 році вже стало очевидно, що це був останній успіх Андрія Шевченко в складі киян. Вже в червні «Мілан» заплатив за 22-річного нападника 25 мільйонів доларів. 20 років тому це був один з найдорожчих трансферів світового футболу.

В «Мілані» Шевченко стартував так, ніби все життя грав у Серії А. Першого ж сезону він став найкращим бомбардиром чемпіонату (24 голи в 32 матчах) і за підсумками першого року в Італії став одним з трьох претендентів на звання найсильнішого футболіста світу (в підсумку посів 3-є місце в голосуванні після Фігу та Зідана). Новий чемпіонат – і знову 24 голи (це друге місце за кількістю точних ударів). Після двох менш результативних сезонів Андрій Шевченко вдруге став переможцем бомбардирських перегонів, знову забивши 24 голи за чемпіонат 2003-2004. Тоді ж, за підсумками 2004-го року українець став найкращим футболістом світу. Також в його активі за часи в Мілані – виграна Ліга чемпіонів (2003), титул чемпіонат Італії (2004) і друге місце в списку найкращих голеадорів клубу за всю історію.

Після двох не надто успішних сезонів в «Челсі» (2006–2008) форвард ненадовго повернувся в Італію, але через проблеми зі спиною вже не демонстрував чемпіонський футбол, тож в серпні 2009 року підписав угод зі своїм першим клубом – київським «Динамо».

Олександр Яковенко. 3 матчі

Тут доречніше рахувати не матчі, а хвилини. Їх тренерський штаб «Фіорентини» виділив для українського півзахисника лише 74.

Старший з двох синів Павла Яковенка на початку цього десятиліття добре зарекомендував себе в чемпіонаті Бельгії. Прогресуючи, він дістався до складу місцевого гранда – «Андерлехта» – і там через оренди все ж довів свою користь. В сезоні 2012–2013 він зіграв 20 матчів, в яких забив 7 голів, і в статусі вільного агенту безкоштовно переїхав до Флоренції. За «фіалок» Яковенко дебютував вже в третьому турі проти «Кальярі», вийшовши на поле на початку другого тайму. Втім, нічим не відзначився, а команда втратила очки – нічия 1:1. Потім були травми, 7 хвилин проти «Лаціо», знову травма, 28 хвилин проти «Торіно» (в обох матчах були нульові нічиї) і піврічна оренда в «Малагу».

Наступні два сезони пройшли за тим самим сценарієм – перше коло Олександр Яковенко перебуває у «Фіорентині», а друге – в голландському «Ден Хааг» та київському «Динамо» відповідно. Але в Італії його до основи більше не підпускали. Все, що дозволили – 45 хвилин а матчах юнацьких (U-19) команд. Там півзахисник навіть гол забив.

Василь Прийма. 5 матчів

Уродженець Львівської області, вихованець київського футболу кар’єру розпочав в Донецьку, де провів у футболці «Металурга» сім сезонів – з 2008 по 2015 роки. Коли клуб зник, на кілька місяців центральний захисник випав з поля зору, а потім несподівано вигулькнув не абиде, а в Італії. Причому в складі міцного середняка Серії А – «Торіно». Схоже, чудово спрацювали агенти футболіста – Сергій Серебреніков та Вадим Шаблій.

Але в Турині гравець надовго не затримався. Йому дозволили вийти на останній 5 хвилин матчі за Кубок проти «Чезени» і 8 разів вписали ім’я Василя Прийми в заявку на матчі Серії А (на полі в гранатовій футболці в чемпіонаті Італії він так і не з’вився). Вже в лютому 2016 року футболіста віддали в оренду до іншої команди елітного дивізіону – «Фрозіноне». От там українець провів три повні гри (програли «Капрі» 1:2 та «Сасуоло» 0:1 і перемогли «Верону» 2:1) і ще двічі виходив на заміну. На жаль, команда посіла передостаннє місце і вилетіла. В Серії В Прийма грав значно більше – 18 матчів і навіть забитий гол – проте через рік повернувся в Україну.

Того ж сезону в другій італійській лізі грав і В’ячеслав Чурко (11 матчів). Проте клуб за підсумками чемпіонату не зміг повернутися в еліту (3 місце і програш в плей-офф). Хтозна, якби завдання вдалося виконати – можливо, і Прийма, і Чурко залишилися би в команді і переписали українську статистику Серії А.

Ілля Брюхов. 0 матчів

В 2016 році 18-річний футболіст, який на батьківщині грав за молодіжну «Шахтаря» та кременчуцький «Кремінь», переїхав до рідних, що жили в Італії. Там він намагався привернути увагу кількох провінційних команд, і зрештою отримав запрошення від клубу Серії А – «Кальярі». В першому ж своєму сезоні юний захисник тричі потрапляв у заявку на матчі чемпіонату, але проти «К’єво», «Удінезе» та «Пескари» так і не вийшов на поле. Натомість тоді він дебютував в Кубку Італії, зігравши 76 хвилин проти «Сампдорії». Сардинійці були розгромлені з рахунком 0:3 (останній гол пропустили, коли Іллі Брюхова вже не було на полі). Далі українець потинявся в оренді по клубах 4-го дивізіону (35 матчів за 2,5 роки) і влітку 2019-го повернувся в Україну, де грає за першолігівській «Авангард».

Нові обличчя

Руслан Малиновський дебютував 25 серпня, коли за рахунку 1:2 на користь суперника вийшов на поле замість опорного півзахисника «Аталанти» Фройлера. Він серйозно пожвавив гру в центрі полі і навіть віддав передачу на Гомеса, який відпасував Муріелю, коли той зрівняв рахунок. В результаті команда Малиновського вирвала перемогу на виїзді над «СПАЛом» з рахунком 3:2. Після матчу тренер «Аталанти» Гасперіні похвалив українця, зазначви, що той може зіграти ще краще і висловив припущення, що коли Руслан остаточно увійде в ігровий ритм – зможе приносити більше користі.

Євген Шахов потрапив у заявку на матч «Лечче» проти міланського «Інтера», але на полі так і не з’явився.

Наші серед чужих

В різний час за італійські клуби виступали ще як мінімум три українські футболісти, які, вітм, взяли собі інше громадянство. Першим був уродженець Одеської області Ігор Добровольський. В 1990 році він перейшов до «Дженоа» але з різних причин (завершення строку дозаявок, травма, зміна тренера, невластива позиція на полі) за 2,5 роки зіграв лише у 4 матчах і забив 1 гол.

Не набагато успішнішим італійський відрізок кар’єри видався для уродженця Кропивницького Андрія Канчельскіса. Півтора роки (1997–1998) в складі «Фіорентини» запам’яталися йому теж травмами, зміною тренера… Як наслідок – лише 26 матчів і 2 забиті голи. Для рекордно дорогої покупки в історії клубу (8 млн «Евертону») – дуже мало.

Віктор Будянський з Харківської області транзитом через Москву опинився в 2001 році в «Ювентусі». За перший склад «Старої синьйори» він зіграв лише 2 матчі, а от в оренді за «Реджину», «Асколі», «Удінезе» і «Лечче» в Серії А награв 38 матчів за 5 років.

На перспективу

Останніми роками все більше з’являється молодих українців в нижчих дивізіонах італійського футболу. Часто це діти українських заробітчан, яких в Італії кожного року стає все більше. Серед них – воротар Микита Контіні-Барановський (був в заявці «Наполі»), захисник Артем Феррарі (вихованець «СПАЛу»), півзахисник Танасій Косован (грав за юнацькі команди «Віченци»), голкіпер Сергій Піццирільо (вихованець «Аталанти»)…. Як правило, нині вони в орендах в клубах 3–4 дивізіонів. Але не всі.

Скажімо, за молодіжку «Ювентуса» нині грає 18-річний захисник Микита Власенко. Хтозна, можливо, за кілька років центр оборони багаторазових чемпіонів Італії буде не Бонуччі – К’єлліні, а Власенко – де Лігт. Почекаємо. В підліткових командах «Мілана» грає форвард Владислав Нагрудний, а в «Лаціо» – захисник Андрій Рудницький. Серед ще молодших категорій українці є в «СПАЛі», «Новарі», «Падові» та інших командах.