Літаючі тарілки – не НЛО, а фризбі

Все частіше активні розваги, які у дитинстві ми вважали забавкою перетворюються на професійні види спорту. Один з таких випадків – фризбі, або ж «літаючі тарілки» .

Так, літаючі тарілки – це не НЛО, а фризбі: відносно новий вид спорту, який все частіше рекомендують у якості активного і веселого проведення часу для аматорів, і як повноцінний вид фізичних навантажень для професійних спортсменів.

Адже фризбі – це не просто пляжна чи дворова забавка. Це – навантаження на різні м’язи, розминка для суглобів і тренування реакції, витривалості та спритності. Отже, пора вивчати правила.

З чого почалися літаючі тарілки

Фризбі – спортивні літаючі диски, появою яких ми зобов’язані американцеві на прізвище Моріссон. У 1948 році він побачив, як студенти, що проходять практику на кондитерській фабриці «Фризбі Пай Компані», кидають один одному форми з-під фірмових пирогів.

Моріссон не довго думав і запатентував виріб, схожий на цю форму, як літаючий диск. Кілька років він удосконалював диск, аби той міг ніби зависати у повітрі і літати якнайдалі.

Коли права на винахід придбала компанія Wham-O, її співробітники досягли потрібного результату завдяки загнутому по периметру тарілки ребру. Підйомна сила зросла, а сам політ диску став більш стабільним, з чого, власне й почалося перетворення фризбі з іграшки на спортивний снаряд.

Як грати у фризбі

Існує кілька різновидів ігор з літаючими тарілками. Найпростіший варіант – кидати диск один одному таким чином, щоб він не впав на землю. Програє, той, хто не зможе зловити тарілку. Але існують ігри з більш продуманими правилами, які роблять метання диску більш цікавим.

Найбільш поширений різновид – Алтимат, або Ултімейт (Ultimate Frisbee). Цей вид – для команд, які розташовуються з двох сторін прямокутного майданчика (як у волейболі, але без сітки). Спочатку одна з команд атакує, а інша – захищається. Потім ролі змінюються.

Мета нападників – перекидаючи диск один одному, завести його на територію суперника., яка розташована за межами ігрового поля – на дальньому його кінці. Там у цій заліковій зоні гравець атаки має спіймати диск. Чимось цей момент схоже на американський футбол.

Захисники мусять або перехопити тарілку, або ж не дозволити віддати пас протягом 10 секунд, блокуючи потенційних приймачів. Розіграш завершується або успішною атакою, або невдалою. В обох випадках після цього ролі змінюються.

При цьому гравці не можуть бігти з тарілкою в руках. Вони можуть відривати одну ногу, намагаючись обманними рухами заплутати захисників, але інша має твердо стояти на полі чи паркеті (матчі відбуваються як просто неба, так і у залі).

Також не можна штовхати суперника, або його в момент кидка. При цьому суддів у змаганнях не має – учасники поєдинку за замовчуванням повинні дотримуватися правил і будь-які порушення вважаються неприпустимим.

Команди складаються з 7 учасників (у залі – по 5). Ідеальний розмір поля – близько 100 метрів у довжину та 35–40 метрів завширшки. Під дахом – як вийде.

Заміни дозволені у необмеженій кількості. Гра триває або 100 хвилин, або ж завершується раніше, якщо одна з команд набирає 15 очок. У разі, коли 100 хвилин минуло, а до 15 очок ніхто із суперників не дістався, час зупиняється і надалі поєдинок продовжується до наступної цифри. Наприклад, коли рахунок 10:7 – команди грають поки хтось не візьме 11-е очко. Втім, регламент може змінюватися в залежності від статусу змагань і домовленостей учасників.

Інші ігри з літаючою тарілкою

Також існує кілька інших різновидів рухливих ігор з летючим диском. Сіті-алтимат – гра у міських умовах з різними перешкодами (стіни будівель, дерева тощо) і воротами. У воротах (природне підвищення рельєфу) перебуває гравець команди, що атакує. Для здобуття очка він має упіймати фризбі.

Гатс – статична гра. Члени команд у шеренгу стають напроти суперників на відстані не менше 14 метрів. Кидати диск потрібно так, аби опоненти не змогли упіймати тарілку. Кожен кидок за правилами (у напрямку іншої команди і на висоті та на відстань достатньої для ловлі), який завершився помилкою приймаючої сторони дає 1 очко тим, хто кидав. Ловити потрібно лише однією рукою. Рахунок ведеться до 21 очка.

У дабл-диск грають двома фризбі на полі, поділеному навпіл на два прямокутника. У кожній команді – по 2 учасники, які мають захищати власну територію. За сигналом про початок розіграшу обидві команди кидають свій диск до суперників на певній висоті (під кутом не нижче 30 градусів – можна для орієнтиру натягнути мотузку, яка буде служити орієнтиром). Мета – упіймати чужий диск і одночасно запустити свій так, аби він приземлився на чужі території, не вилетівши при цьому в аут. Також не можна занадто тягнути з кидком – треба повертати снаряд назад щойно спіймали. У разі, коли на одній частині поля перебуває два диски більше ніж 2–3 секунди – це також програне очко.

Заробити можна як одне очко (ви забили «гол», і спіймали диск суперників, або він полетів за межі поля), так і відразу два. Два очки дають, коли два диска – на одній частині полі або ж один з них в ауті після кидка суперника.

Диск-гольф. Назва говорить сам за себе. Замість лунок тут певні геометричні фігури на землі чи асфальті (коло, квадрат) чи кошики, замість м’ячиків – фризбі, а замість ключок для гольфу – ваші руки. Завдання – докинути диск до цілі за якомога меншу кількість спроб. Тут важлива не лише сила кидка, але й окомір та вміння точно розрахувати траєкторію та швидкість польоту літаючої тарілки. Усі учасники по черзі проходять від однієї «лунки» до іншої. Чим менше витрачено спроб на весь шлях – тим краще.

Також популярними є вільні дисципліни – фрістайл (потрібно показати своє вміння гарно і видовищно виконати кидок чи продемонструвати певні трюки з диском) і дог-фризбі (собака має спіймати тарілку до того, як вона приземлиться).

Який потрібен інвентар для фризбі

Інвестицій потрібно мінімум. Перше – легке зручне взуття, яке матиме надійне щеплення з травою, ґрунтом, асфальтом чи паркетом – у залежності від місця проведення змагань. Друге – вільний, але не обвислий одяг, який не буде заважати здійснювати кидки. Ідеально – шорти та футболка. Третє – сам диск.

Ігровий снаряд виготовляють з пластика. Він має діаметр близько 25 сантиметрів. Професійний стандарт – 28 сантиметрів і 175 грамів. Для диск-гольфу можуть використовуватися тарілки іншого розміру – для кожної лунки окремий.

Правил кидання диску не існує – це може бути запуск тарілки під будь-яким кутом (крім випадків, обумовлених окремими дисциплінами) у вертикальній чи горизонтальній площині до напрямку кидка (паралельно землі або під кутом 90 градусів з її поверхнею) з різною силою і на різній висоті.

До речі, у метанні літаючої тарілки є навіть свої рекорди. Так, у 2012 році диск після кидка американця Девіда Віггінса пролетів 255 метрів. Хтозна, можливо, після регулярних тренувань одного разу ви зможете жбурнути фризбі далі. Головне – вірити у це.