Правда чи ні? Історія поліграфа

Перше використання детектора брехні відбулося рівно 85 років тому – 2 лютого 1935 року в США. До того в різні часи та в різних культурах використовувалися інші способи. Значно менш точні, але часто саме вони ставали спусковим гачком для страти тих, кого підозрювали у брехні.

Нині навіть найсучасніший поліграф (наукова назва детектора брехні) не дає стовідсоткової гарантії і не може бути використаний у суді, як переконливий доказ. Втім, іноді достатньо самої присутності спеціалістів та незрозумілого механізму з дротами, щоб змусити підозрюваного хвилюватися і або говорити правду, або виказати себе іншими проявами.

Китайський рис

Фізіологи науково довели, що у людини в стані стресу (а говорити неправду в хвилюючі напружені моменти, коли від слів залежить життя – це серйозний стрес) різко падає процес слиновиділення – в роті пересихає, хочеться облизати губи.

Не знаючи цього на науковому рівні давні китайці прорахували таку поведінку брехунів спостереженнями і вирішили використати цей факт при допитах. Підозрюваному у вчиненні того чи іншого злочину пропонувалося набрати повний рот сирого рису. В такому вигляді «хом’яка» людина мала вислухати звинувачення, після чого – виплюнути рис. Якщо зернята були вологими і прилипали одне до одного – значить спіймали не того. Якщо ж лишалися сухими – вирок оголошувався і виконувався на місці.

Індійська музика

Ще один вибрик нашої нервової системи – різкість рухів при хвилюванні. Коли людина обманює – то докладає більше зусиль для самоконтролю, а отже його рухи стають більш рефлексійними. У Давній Індії «слідчі» ставили підозрюваному питання і просили відповідати та одночасно бити по гонгу. Якщо відповідь не вимагає додаткових зусиль (людина каже правду), то удари були однієї сили. Якщо ж мозок у паніці намагався замаскувати сказану вголос брехню, то на контроль рухів його вже не вистачало. В результаті сила удару змінювалася – удари були або занадто різкими і сильними, або ж тихішими, ніж в спокійному стані.

Паралельно індійські закони прописували суддям спостерігати за іншими фізіологічними проявами: облизування губ (привіт китайському винаходу), зміни кольору обличчі (почервоніння чи блідість), нехарактерні жести, тощо. Такий собі давньоіндійський серіал «Теорія брехні».

Яйця і піт Африки

В низці африканських племен, які не були настільки розвинені, як Індія чи Китай, винуватого знаходили більш примітивним способом, погрішність якого складала 50 %: або хапали винного, або невинного.

Принцип простий: група людей ставала в коло і учасники такого «хороводу» по черзі передавали один одному з руки в руки крихке яйце. Передбачалося, що той, хто найбільше хвилюється, настільки втратить контроль, що в паніці стисне кулак сильніше, ніж потрібно і розчавить яйце.

Не менш вишуканим була тактика «винюхування» винуватця. Правда, на відміну від сучасник собак-нишпорок, нюх вмикав вождь племені. Він влаштовував ритуальні дійства, під час яких у танці проходив повз усіх підозрюваних і за запахом визначав, хто з них найбільше хвилюється. Лакмусовим папірцем ставав запах поту. Хто боїться викриття – той нервується та інтенсивніше починає пітніти.

Брехня плацебо

Нерідко давня «прокуратура» брала підозрюваних «на слабо», пропонуючи нехитру перевірку: правду каже людина чи бреше. Зазвичай на емоції чи на їхній фізіологічний прояв ніхто не зважав. Головним було – спровокувати жертву на страх і відмову. Наприклад в Давньому Римі на початку нової ери в храмі Святої Марії була мармурова плита з отвором, куди пролазила рука – Вуста Істини. Це була паща міфічного Тритона (син Посейдона та Амфітріти), який мав відкусити руку брехуну. Найбільш налякані злочинці відмовлялися це робити, фактично зізнаючись у скоєному.

А от процедура «хвіст віслюка» була поширена у багатьох культурах в різних варіаціях. Суть зводилася до того, що підозрюваного закривали в абсолютно темному хліві з твариною (найчастіше – віслюком), хвіст якої вимащували в якусь субстанцію, що мала забруднити руку людини при контакті. Перед цим попереджали: потрібно вхопити істоту за хвіст і погладити – мовляв, чесна людина залишиться незаплямованою, а брехун і злочинець – забрудниться. Кому не було чого приховувати – виконували вказівку. Звісно, до смерті лякалися, але зрештою відбувалися переляком. А от порушник закону, зважаючи на те, що процес ніхто не контролював в хліві – не торкався і виходив з чистими руками назовні, де його вже й чекали кати.

Кров до та від обличчя

Цікаво також, як у різних культурах трактували ті чи інші реакції на непрості питання. Скажімо, в Давній Спарті найбільш хоробрих вояків обирали простим способом: підводили їх до прірви та прямо запитувати чи страшно юнакам. Сама відповідь не була важливою «Відділ кадрів» спартанської армії звертав увагу на колір обличчя. Якщо кров відливала і молода людина блідла – значить боїться.

Натомість у Давньому Римі при наборі особистих охоронців місцева аристократія цікавилася чесністю кандидатів, орієнтуючись на почервоніння обличчя. Вважалося, що коли кров приливає до обличчя в екстремальних умовах (а співбесіди перетворювали на справжні допити), то людина більш надійна і не буде організовувати заколоти чи брати в них участь.

Пульс викаже подружню зраду

Значно біль обґрунтованішими і науковими були методи визначення брехунів за частотою серцебиття і пульсу. Зокрема, ще на початку 11 століття «батько сучасної медицини» перський лікар Авіценна підробляв тим, що за гроші багатих мешканців перевіряв: чи зраджувала їх дружина чи залишалася чесною у стосунках. Для цього він усього лише вимірював пульс піддослідних.

За багато століть принцип змінився не надто суттєво. Так, у 18 столітті Даніель Дефо зазначав, що провина провокує у злодія страх, який можна помітити, вимірюючи частоту ударів серця. Наприкінці того ж століття відомий криміналіст Чезаре Ломброзо описав процедуру визначення провини за вимірюванням кров’яного тиску. До написання своєї праці Ломброзо 14 років використовував такий прилад у роботі зі злочинцями. Фактично це був перший у світі «детектор брехні».

В 1902 році італієць за його допомогою довів невинуватість підозрюваного у зґвалтуванні дівчинки. Чоловіку показували фотографії дітей (в тому числі й жертви), але прилад не помітив жодних відхилень – пульс і тиску були стабільними.

Нарешті поліграф

Усі винаходи і праці найбільш інтенсивно в перші десятиліття 20 сторіччя вивчали американські психологи та криміналісти. Кожен параметр удосконалювався – тепер аналізували не лише серцебиття, але й електричну активність шкіри, глибину і частоту дихання, прояви тремору, тощо. До того ж паралельно й прилади ставали все більш точними.

В 1920 році американський поліцейський Джон Ларсон на підставі багатьох сотень справ здійснив вагомий прорив. Він визначив, що висновок буде більш точним, якщо підозрюваний відповідатиме лише «так» або «ні», без жодних додаткових коментарів, які здатні приховати прояви брехні. Цей принцип використовується і донині. Також Ларсон першим увів в обіг термін «поліграф», який дотепер використовується в наукових колах. «Детектор брехні» залишили хіба що для літератури та побутових розмов.

Нарешті в 30-х роках крапку поставив учень Ларсона Леонард Кілер. Він удосконалив прилад, провів кілька десятків тисяч досліджень з підозрюваними, розкрив майже 1000 злочинів і вивів ключові показники, за якими можна робити висновки щодо правдивості свідчень. Нині в криміналістиці використовується 7 таких критеріїв. 5 з них впровадив Кілер. Він запатентував свій винахід, тож сьогодні справедливо вважається «батьком поліграфа».