Мозок із покемонами: дивне дослідження
Скануючи мозок дорослих, які грали в Pokémon в дитинстві, науковці виявили, що у цієї групи людей є область мозку, яка більше реагує на персонажів мультфільму, ніж на інші картинки. Ще важливіше, цей чарівний метод дослідження дав нам нове розуміння того, як мозок організовує візуальну інформацію. Для дослідження, яке було опубліковано в Nature Human Behavior, науковці взяли 11 дорослих, «досвідчених» гравців в Pokémon – які мали досвід гри в віці від 5 до 8 – і 11 новачків.
Спершу вони опитали всіх учасників на знання імен покемонів, щоб переконатися, що досвідчені гравці дійсно відрізнять Чармандера від Магмара. Потім вони просканували мозок учасників, показуючи їм зображення 150 оригінальних покемонів (по вісім за раз) разом з іншими зображеннями з тваринами, особами, автомобілями, словами, коридорами і іншими мультиплікаційними зображеннями. У гравців з досвідом певна область мозку відповідала більше на показ покемонів, ніж на інші зображення. У новачків ця область – потилично-скронева борозна, яка часто обробляє зображення тварин – не віддала переваги покемонам.
Немає нічого дивного в тому, що довгі години гри з покемонами в дитинстві привели до змін мозку; якщо дивитися на щось досить довго, відбудеться те ж саме. Ми вже знаємо, що в мозку є скупчення клітин, які відповідають на певні зображення і навіть окреме скупчення, що розпізнає Дженніфер Еністон (як мінімум у фанатів серіалу “Друзі”). Куди більша загадка полягає в тому, як мозок вчиться розпізнавати різні образи. Як дізнатися, яка частина мозку відповість?
Звичайний спосіб досліджувати це – вчити дітей (мозок яких все ще розвиваються) розпізнавати новий зоровий стимул і потім дивитися, яка область мозку проявляє реакцію. Співавтор дослідження Джессі Гомес, аспірант-психолог з Каліфорнійського університету в Берклі, був натхненний подібним дослідженням мавп. Але «було б неетично взяти дитину і тримати її по вісім годин на день, навчаючи новим візуальним стимулам», говорить Гомес. Навчання нових візуальних подразників – ретельно контрольований процес. Щоб отримати чисті дані, потрібно показати всім випробовуваним одні й ті ж картинки при одній і тій же яскравості на одному і тому ж відстані. А показувати потрібно знову і знову.
Гомес вирішив, що покемони – особливо ті, що були в іграх на Game Boy в 1990-х – ідеально підійдуть для цього завдання. У тому поколінні всі бачили одні й ті ж картинки (чорно-білих покемонів, які не рухалися) і тримали Game Boy на відстані півметра від обличчя. Ідеальний експеримент.
Ці результати підтверджують теорію, згідно з якою розмір зображень, на які ми дивимося, і зір – центральне або периферійне – яке ми задіємо, передбачать, яка область мозку реагуватиме.
